* * *
Я - гном із божою душею,
Замкнутий роком в лабіринт,
Земний хрещеник я Орфея —
Дзвінких пісень наслідний принц.

І лицар я між лицарями,
Котрі одвік в моїй землі
Співали, звучись кобзарями,
Щоб не губилися у злі

Господні душі... О, Орфею!
Нема на світі тих тенет,
Які б над рідною землею
Могли спинити пісні злет!

Коли вона іде від Бога,
Не сумнівайся ні на мить:
Він отверзе й уста німого
Щоб нею світ благословить.

* * *
По чорному роздоллю
Маленький чоловік
Іде й радіє полю:
Моє воно повік.

Озвалось поле: Друже,
Не я твоє, ти — мій.
Порай, допоки дужий,
І йди на перегній.

НОКТЮРНИ СВІТАНКІВ

Так пахне світанок житами!
Так пахнуть світанком жита...
Долаючи будні не втямиш,
Як станеш в немилих літах.

Недавно так легко ішлося
І... раптом не те вже, не те...
Стоїш, як достигле колосся,
Попереду — скошений степ.

Ще дух нерозтрачено юний,
Ще мрія високо зліта,
А серцю все ближчі ноктюрни
Світанків... що пахнуть життям.

* * *
Слухаю серце моєї Вкраїни —
Мову, що світ солов'їною зве,
Б'ється на вустоньках доні і сина,
Значить не вмерла,— радію! — живе.

Сину, вбери її в душу по вінця.
Стань її піснею, доню моя.
Щоб некрологом по всіх українцях
Не залишилось Вітчизни ім'я.

СМАК ЦУКРУ

Білий-білий, сипучий, мов сніг,
На устах цукор тане моїх.
Це комусь тільки солод у нім...
А для мене — і тиша, і грім.

Мама в спеку і в холод роки
Пестувала свої буряки,
Із яких білий-білий, мов сніг,
На устах цукор тане моїх...

СІЯЧ

З ранку раннього
Золот-житечком
Поле засівав
Наш Василечко.
З ранку раннього...
А як ввечері
Втома змусила
Прилягти,
Небом зоряним
Стало полечко
Тихий сон його
Берегти.