Агрегатор новин Заліщик в Інтернеті

Петро Мельник

Петро Мельник

Сорок третій...
Рік навиліт ранений.
Сорок третій
у димах боїв,
А земля -
в бинтах, зі шрамами
Матерям
приносила синів, -

так в одному з віршів написав Петро Мельник про дату свого народження - Різдво Христове (7 січня) воєнного 1943 року.

Уродженець Угриньковець, що на Заліщанщині, після закінчення Заліщицької середньої школи ім. Осипа Маковея Петро навчався у профтехучилищі швейників м. Львова, працював майстром ательє мод, згодом служив три роки в армії. З 1965 року його доля назавше пов'язала з красним письменством: спочатку були студії "Франкової кузні" - Львівського держуніверситету на факультеті журналістики, а потім - до виходу на заслужений відпочинок робота в редакції райгазети "Колос" у Заліщиках, котру (після шести років заступником редактора) очолював майже три десятиліття.

 

Петро Мельник - автор сотень репортажів, зарисовок, кореспонденцій, фейлетонів у районній ("Колос"), обласній ("Вільне життя", "Свобода", "Ровесник", "Четверта влада") та центральній ("Україна Молода") пресі. А ще в його творчому доробку - дві поетичні збірки ("Цвітограй полудня" -1994, "Ватра надвечір'я" - 1999) та історико-краєзнавчий нарис про рідне село "Від колиски до Вітчизни"(2002). "На черені совісті" - третій поетичний доробок наддністрянського митця.


* * *
Як синє небо квітень відімкне
Ключем лелек, де мріють виднокола,
За руку, мамо, ти береш мене
Й ведеш у поле - хліборобську школу.

Там класна дошка - лан пшениці ярий,
А борозна до борозни - рядочки літер...
І вічністю ряхтять Волосожари,
І дихає грозою теплий вітер.

Я в нім стеблиною зеленою стою
(де колосу ще взятися в цю пору?),
Але твої, Вкраїно, серцем пізнаю
Я ніжну ласку й горду непокору,

І тугу, що на заборолі Ярославна
Зигзицею наквилила у вічність...
Я пізнаю тут, мамо, берестецьку славу
І зрад татарських вікову трагічність.

У полі згадую солдатський ранець,
Усусів табір бачу при долині,
Де їх звитяжний з москалями танець
Гірчить червоним кетягом калини...

Усе це я вбираю, наче долю,
Для ніжності, любові, гніву устосоте...
А струни української тополі
Крізь серце душу пробують на дотик:

Чи не принишк в глибинах суховій,
Чи не зчерствів до цвіту я черешень?..
Стою у квітні, у полоні мрій,
А мамі грудень срібні коси чеше...

СПАДКОВІСТЬ

Ми будемо в майбутнім проростати
Не в пам'яті нащадків на віки
(бо здатна пам'ять в часі залишати
неповнозерні й вутлі колоски), -
Ми справами синів колись зійдемо,
Розквітнемо, мов пагін навесні,
Якщо любов і мрії переллємо
В молитви їхні, будні та пісні.

СЕРЦЕ НАВСТІЖ

Я не боюся "ab ovo"*-
Траплялося в житті і це,
Лиш би потрібне слово
Осяяло людям лице.

Лиш би воно забриніло,
Заграло, наче сурмач,
Щоб залишивсь остовпілим
На мить хоч один читач.

Тільки би серце - навстіж
На добро і людські жалі,
"Лиш би важкого щастя
Менше було на землі!"

* букв. від яйця, тобто спочатку

ДО ДЖЕРЕЛ

Нащо пити воду з копанки
Чи з криничного відра?
Є ж міцна мережа водогону...
(Із зауважень урбаніста).

Завжди ставав доземно на коліна,
Священно нахилявся долілиць
І пив твою наснагу, Україно, -
Небесно-чисту воду із криниць.

Я не цурався цього інших вчити,
Твоїх джерел нуртовища беріг,
А час прийде - хоч губи намочити
Попрошу в тебе після всіх доріг.

Попрошу щиро: стану на коліна,
Із трепетом нагнуся долілиць -
І ти втамуєш спрагу свого сина
З пісенних незамулених криниць.

ЧЕРВОНОГОРОД

Поїдемо в Червоне*, в історію пірнем,
Серед лісів і круч заглибимось в минуле,
Котре через століття ані вночі, ні днем
В підкові Джурина ще й досі не заснуле.

Колись тут кров лилась, летіли хмари стріл,
Для оборон мечі кували харалужні,
Тепер пасуть корів із навколишніх сіл,
І золотить хлібами поле доокружно.

Сідає осокорам тут сонце на плече.
Воркують горлиці... Зозулі - звіздарями...
Побудемо у казці, де повільніш тече
Скороминущий час під неба ліхтарями.

Тут в зелені діброви брунатний колір гір,
Каскадом - водоспад, а вежі - вартовими.
В полумиску природи тут міріади зір -
Під серенади птиць помилуємся ними.

Поїдемо в Червоне, де ліс - зелений храм,
Де стежі русичів, урочище звитяги: 
Собори душ відкриють далекі предки нам,
По них ми звіримо і честь свою, і стяги.

*Червоногород (Червоне) відомий із 1240 року, а за окремими припущеннями існував ще у IX столітті.

ПАСТОРАЛЬ НОЧІ

Тополі виструнили леза
Своїх мечів...
Цвіркун-скрипаль,
Здається, косами берези
Прикрив за літечком печаль.

А пізній перепел втомився
Вже кликать: "Спать підем..."
Зерном
Янтарно тік зазолотився...
Село дрімає над Дністром...

Розвісила зелену тугу
Верба над річкою...
Убрід
Йде повний місяць понад лугом,
Де кришталевий небозвід,
Де падають жар-птиці з неба
І гублять пера в сон-траву:
Бажання б загадати треба,
Та шкода казку зорову...

Спросоння скрикнула десь чапля.
Шубовснув злиток срібла - лин.
Роси упала перша крапля
На сизий та гіркий полин...

Цвіте по-царському велична
Серпнева зорепадна ніч!...
Лиш серце - проти серця звично,
Та очі - щиро - проти віч...

 

У всякого своя доля
І свій шлях широкий...
Т. Шевченко.

ТАЛАН

У кожного - доля своя...
У мене Заліщики - доля,
Злітає тут пісня моя
Понад плащаницею поля.

Тут скапує слово з весла,
А хвилі Дністра - буйногриві.
Тут жінка мені принесла
Кохання і діток предивних.

І звідси у світ навсібіч
Лягли мною стоптані траси
Не лиш крізь ази протиріч -
Через громовиці Тараса.

Своїм "Заповітом" Кобзар
Закликав мене до молитви
За рідну Вкраїну... Свій дар
В здобутки її хочу влити.

Вона - моя доля й талан,
Вона - моє кредо і пісня,
Вона - моя скрипка й орган,
Любов моя рання і пізня!

Вона - мій талан, моя пісня!..


* * *
Можна посивіти передчасно,
Навіть притомитися в путі,
Лиш би Слово зародило рясно,
Лиш воно б не зрадило в житті.

Прагну, щоб слова надію гріли,
Розбивали сумнівів печаль,
Щоб у вірші полум'ям яріли,
Кликали людей в грозову даль.

Не спиняйся, коню мій, у часі,
Не притишуй, галопуй щодня!
По слідах бунтівного Тараса,
Доленько, веди мого коня!


* * *
Слово до слова хай горнеться -
Ніжні серця у коханні,
І заворкує там горлиця
Звечора аж до світання.

Слово до слова хай тулиться,
Бесіда квітне цікава...
На посиденьках вся вулиця -
Сіл переджнивна забава.

Слово до слова хай в'яжеться,
Наче узори на шитвах,
Та найщиріше хай вляжеться
У повсякденну молитву.


ЗАЛІЩИКИ
(Перезва віків)

Черкає сонце тут чаїного крила,
З легендами вінчається повір'я...
Тут міст - немов із лука пущена стріла
На Буковину, у сідло міжгір'я.

За парком віковим виблискує Дністер,
Шумлять літа, де захід пурпуровий.
Тут знесли ратушу, але ніхто не стер
Людську біду, пролитої тут крові,

Бо сива мати за донькою через тин
До Кафи й досі простягає руки:
Тут шлях з Туреччини лежав на Рогатин,
А перехрестя було з туги й муки.

Тут Понятовського під сурми золоті
Хорти і гончі гнали вепра лісом,
Та й сам панич на однорогому коні
Підстерігав його частенько з крісом.

Пілсудський. Маковей. Євгеній Маланюк -
Імен намисто, прізвищ розмаїття...
Понад Дністром веселки кольоровий лук
Проклав не арку - кладку крізь століття.

А в місті - храми, школи і черешень цвіт:
Заліщики у веснянім розмаї
Вирують у піалі небокраю
Націлені в ніким не звіданий ще світ.


ФІНІШ ВІКУ

Так в тиші раптом трісне гілка
Чи обірветься волосінь -
Двадцятий фінішує стрімко
Органним злетом потрясінь.

Доба висока, наче дзвони
В Печерській лаврі на Дніпрі:
Кайданів впали перепони -
Стяг синьо-жовтий угорі!

В шаленстві дня - запал козацький,
Росте надія, всюди РУХ,
І демократи звели хвацько
Суверенітета вільний дух.

Десь під ногою трісла гілка
Чи обірвалась волосінь...
У двадцять перший йдемо стрімко
Крізь кризу й велич потрясінь!
1995 р.


ПАМ'ЯТЬ РОДОВОДУ

Коли вже місяць вечоровий
В Дністер занурює весло,
Злітає пам'ять чорноброва,
Розповідає, як було.

І легко спогадів чепіги
Проходять віковічний лан:
Хозари й підлі печеніги,
Монголів зловісний аркан,

За ними турки, московщина,
Поляків гонорова тінь...
Та не у цім тривог причина,
А в спадкоємстві поколінь:

Чи українець мій по роду
Згадає - що, куди і де?
І чи в прийдешнім, що гряде,
Цвістиме пам'ять родоводу?!

Якщо зів'яне полиново,
Забудуть правнуки свій рід.
Хай місяченько вечоровий
Їм не засвітить на приплід!


ВІТАЮ ДЕНЬ

Вітаю день, що сонцем заярів
У переливах-трелях солов'я...
Хоча турбота всілася між брів,
Але надія серце звеселя.

Вітаю день, де променить зело,
Де грім стокрило задзвенів на дощ:
Розвеснене у матері чоло,
І мліє у печі зелений борщ.

Вітаю день, завихрений від мрій,
Від праці, втоми і дитячих втіх,
Що дарував коромисло надій
На радість, щастя і веселий сміх.

Вітаю день, в котрім радію дню,
В якім молитвою - цей скромний вірш,
Де кривда правді програє борню,
В котрім Іуда не продасть за гріш.

Вітаю день, де в душу не плюють,
Де совість чиста в пелені добра...
Вітаю! Кличу! В Господа молю:
Пора прийти йому. Пора... Пора!


РІДНОМУ МІСТУ
(ДИПТИХ)
1.
Заліщики! Моя любове пізня,
Моя ти згадко вічно молода...
Дністер мажорить тут, неначе пісня,
І ллється пісня - дзвінко, як вода.

Сурмить-гуде тут далеч неозора
Ще козаками Сагайдачного...
Мені здається: вчора-позавчора
Були ще тут вони...
Я бачив їх
У черешневім квіті, у черемсі:
Збирав їх гетьман під Хотин...
В історію звисаю перевеслом -
Вона ж гірчить, немов полин:

Ясир татар, як і поляків "ласка" -
То, місто, карби твої на віки...
За ними мрія в більшовицьку казку,
А навзамін - Гулаги, Соловки...

А навзамін шлея - колгоспне ранчо,
Скупа оплата (в грамах!) трудодня...
Тому й вітали "помаранчевих",
На мітинг йшли усі, немов рідня.

Заліщики! Моя лаврова гілко,
Моя пелюстко у стокротці!..
В стремена часу стали гінко -
Не зупиняйтесь на півкроці!

2.
Із містом я частенько розмовляю,
Воно мені засвічує зорю,
Де з Маковеєм стежку прокладаю,
Або із ворогом іду на прю.
Заліщики - бджолиний вулик в сотах,
Людський потік - мов срібні ручаї...
Каштанам уклоняюся встосоте,
Наслухую у парках солов'їв.
Там за кущами - юнь моя білява
Збирає роси-квіти в пелену...
А над Дністром зарінкова галява
В черемху закосичує весну.
А тут тополь зелені веретена
Прядуть проміння сонця на плече...
Тризубий Герб... І золоті знамена...
Опришків дух з Карпатських гір тече.
Злітають ввись надії, наче птиці,
Мов голуби з дитячої руки...
І місто моє - з ніжності та криці -
Гряде у завтра, на усі віки!


ПРАГНЕННЯ
(НЕНАПИСАНИЙ ВІРШ)

Бути б вітром попутним,
Де відкриті серця,
Де ідуть до кінця -
Бути б вітром попутним!

Бути б сонцем в долонях -
Наче поле без меж,
Мов душа без одеж...
Бути б сонцем в долонях!

Мати б очі орлині,
Щоби підлість пізнати
Ще за милю від хати...
Мати б очі орлині!

Мати б доньку і сина -
Два крила лебедині -
Для продовження роду,
Свого роду й народу.

Мати б голос стодзвонний,
Щоб почули світи
І заслухалась ти...
Мати б голос стодзвонний!

Мати б душу прозору.
Як вода у криниці -
Пий, як хочеш напитись...
Мати б душу прозору!

Вірша б такого створити,
Як Огінського полонез,-
Прочитати б - і все:
В ньому вітер попутний

І ніхто не забутий,
В ньому поле без меж
І душа без одеж,
В нім чарівні світи

І замріяна ти,
В нім вода у криниці -
Нуртує, іскриться,
В ньому вся солов'їна,
Калинова моя Україна...

Такого б вірша написати!..

Пошук

Система Orphus