Бабуся Параска в той день, мабуть, гостей не чекала. Але коли донька з повними відрами води - від криниці несла - зустрілася з нами, провела до будинку і сказала: «Мамо, а ці люди приїхали до Вас», то Параска Юріївна відповіла: «Я гостям завжди рада». І запросила до кімнати.
Ще в сільській раді тамтешній голова Микола Пельцер заочно представив нам бабуню: «З цією жінкою - не про-, махнетеся, зустрівшись - во¬на стільки всього ще не забула, що й молоді можуть позаздрити її пам’яті. Не чужа вона на цьому святі життя...»

Будинок Параски Юріївни Навізівської - не з бідних. І господарка на подвір’ї, в кімнатах, здається, час не зупинився, а все живе за сучасними вимірами: є кольоровий телевізор, комп’ютер, проведено газове опалення, є й добротні меблі та килими. Всюди порядок. Звісно, бабуся не одинока людина в цьому помешканні. Поруч з нею живе дочка з сім’єю. І наша героїня особливо розповідала про внучку Іринку, яка вже закінчила коледж і заочно навчається в Києві - мріє стати професійним юристом. Параска Юріївна захоплено радіє з того, що внучка гуртує навколо себе сільську молодь, патріотично налаштовує її і, мовляв, саме цим подібна до бабусі, черпає від неї кращі традиції села, які були колись притаманні її поколінню. «Життя моє збігло, не знаю й коли, в сльозах і печалі. Батьки мої були звичайні сільські трударі, але з патріотичним духом. Тато - у січових стрільцях. Я хоч і була єдиною донькою в батька-матері, але виховували мене в строгості, ніяких поблажок не даючи. Колись люди тяжко робили. Було поле і на ньому переважно вручну треба було й сіяти, і жати, і молотити, а ще на фільварку треба було заробляти. Нестатки гнали наших людей на еміграцію, переважно в Канаду, Аргентину. Селяни рідко посилали своїх дітей у середні школи. Лише 5 ворвулинських дітей закінчило вчительську семінарію в Заліщиках, один - у Чорткові. А мені довелось пережити три окупації: польську, німецьку і радянську».

Як то далеко втекло з роками. А пам’ять береже у своїх завивинках майже все... Ворвулинці колись були надзвичайно патріотичним селом, а молодь згуртована й освічена. У вільний від роботи час не ходили до корчми, а на вистави, до читальні, і співали. На різних толоках у зимові вечори, під час роботи хтось читав книжку. Влітку проводилися фестини, на яких звучали стрілецькі і козацькі пісні. Все це виховувало молодь. А керувала цим процесом ОУН, що діяла під прикриттям «Просвіти». Дуже активно працювали Богдан Навізівський та Юрко Рудий, їх заарештували у 1939 році. 

На той час найбільш освіченою людиною в селі був Богдан Навізівський. Освіту здобув за Польщі. За націоналістичні погляди його не приймали до університету і не давали відповідної роботи. Загинув у сталінському таборі в березні 1944 року.

Його коротке життя освітлювало молоді шлях до незалежності. Згодом заарештували Василя Совсуна, а потім Василя Безкоровайного, ув’язнили Степана Котузяка. Вдалося уникнути арешту Дмитрові Шпортаку, Миколі Круцяку та Юркові Рудому, за що поплатилися їхні сім’ї їх вивезли до Сибіру, звідки вони й не повернулися.

ОУН перейшла на нелегальне становище і почалася підготовка до збройної боротьби. У селі підпільну роботу очолив Юрко Рудий. Я була зв’язковою. Мені було тоді 16 років. Під час війни мене призначили у санітарний відділ, були поранені, треба було рятувати хлопців. Бої були і в Блищанці, і в Мишкові. Тож я, як могла, рятувала. А навчилась цієї справи на курсах у повітового лікаря Мандичевського. Там я пробула 3 тижні. За роки німецької окупації розкрилися організаторські здібності багатьох юнаків. Були створені самооборонні відділи, де хлопців навчали військової справи. У нашій околиці діяла група Бистрого. Це були патріоти з військовими знаннями, які гуртували у свої ряди молодь.

Трагічна доля судилася їм - багатьох знищено. Мою хату німці у війну спалили. Пригадую, як горіло село, наша вулиця. Я перебувала на нелегальному становищі. Батько-в тюрмі за ОУНівську діяльність відсидів. Звернулась до повітового керівництва по політичній частині П.Совсуна. Це був 1944 рік. Він запропонував іти з повинною в КДБ. Тоді мене оправдали. Але потім я не мала спокою аж до 1953 р.: постійно вимагали в мене інформацію. Я мовчала. Лише серце тьохкало, зате на душі не відлягала тривога за своїх друзів-ровесників, за односельців, які терпіли такі страждання і на рідній землі, і на чужині... А в цей час повернувся з фронту мій хлопець Дмитро Навізівський. І лише тоді мене залишили в спокої».

Від того, що було сказано і як саме вимовлено, я збагнула, що - власне - осмислення свого життя скрашує бабусі якусь частину буття на землі.
Параска Юріївна бачить його у своєму світі.

Адже в житейському морі стільки підводних і навіть підступних течій. Але вона говорила щиро, вже не боячись, що хтось підслухає, хтось донесе, куди треба. А перечекавши хвилину, знову повернулась до сумного. «Більше 70 хлопців наших загинуло за ідею, а скільки було виселено? А я не бачу тієї держави, за яку вистраждали люди. Я не знаю, що з нашим селом сталося. Була колись мудра, освічена, національно-свідома молодь. Тоді її багато було, бо в сім’ях виростало навіть по 12 дітей, жили дружно, допомагали один одному і збіжжям, і картоплею. Нині того немає, все опирається в гроші».

Якби час стояв на місці! Але Парасці Юріївні вже 86-й. Чоловік давно помер. І будучи на самоті, вона любить згадувати. Не треба нікуди поспішати, в ланку не звуть, а працювала жінка в ній довго і нелегко, від буряків, які висапувала, аж горба на спині нажила. А ще ж і вдома треба було поратись, дітей ростити. Все це матір згадує, і наче біль відчуває. Легкого життя не було. Найбільше пекло болюче відчуття тяжкої неправди у світі, од якої сільський люд наче маршовими колонами сходить і сходить у могилу.

...З полів напористо доносило весною. Вона зміцнювала селянські сили. Весна з полів котилася валками, тракторами, баскими кіньми. І так хотілося жити...

Довірливими очима бабуся пильно вдивлялася удалечінь і радо кивала головою.

«Ще одну новину хочу розповісти. Нещодавно у Вижниці, у видавництві «Черемош», вийшла книга нашого односельчанина Йосипа Котузяка «Розстріляне кохання» - вона про моє село Ворвулинці. Я така щаслива, що пережите нашими людьми автор об’єктивно і правдиво описав. У ній істинні факти, бо вони взяті з розповідей моїх односельчан. У книзі багато історичних моментів з того, що відбувалося в нашому краї, прізвища людей, які творили історію села, серед них родини Навізівських, Круцяків, Ольги Атаманюк Цап’як, Марії Лозової, Котузяк-Кияк, зв’язкової УПА Параски Гищук-Навізівської. Мені дуже відрадно, що я долучилася до цих спогадів, які лягли в основу книги. Вона просякнута патріотизмом, синівською любов’ю до України, ненавистю до її ворогів.

Зізнаюсь чесно, дуже висока ціна наших людей за незалежність України - життя віддані, долі покалічені, кров пролита. Все це я переживала також. Тому моя розповідь вам - це декілька крапель, що вишумовують у тихоплинній ріці спогадів моїх односельчан. А вона, ця річка, довгими зимовими вечорами шумить-вишумовує. Але, на жаль, лише в уяві завертає молодість. Шкода...”