Агрегатор новин Заліщик в Інтернеті

Розсипає зерна мудрості й любові. Ольга Тракало

Багато літ відвідую нашу районну бібліотеку. Всім, хто приходить сюди, гадаю, затишно в ній. Тут серце відпочиває, душа одухотворюється, а мозок одержує нову дещицю духовного заряду. Бо книга  - джерело знань. Так влучно хтось сказав із великих.

Звикла до цього духовного, літературно-поетичного й мистецького осередку і кваплюся до нього як до криниці для спраглих. Скільки цікавих зустрічей тут відбулося! Скільки пізнано людських талантів, доль, неординарних особистостей!

Але сьогодні я поспішаю сюди з іншого приводу – побесідувати про суще і грядуще з директором цього закладу, заслуженим працівником культури України, членом НСЖУ Ольгою Тракало. Вона вміє в кожному знайти душевний скарб, про який мають знати інші. В її серці поєднались професійні риси вчителя, бібліотекаря і журналіста. Нещодавно Ольга Йосипівна відзначила свій життєвий ювілей. І ось на хвилі радості від прожитого, зробленого, а можливо, й легкого смутку за юністю ми спілкувалися про її покликання, про життєві дороги, згадували багатьох неповторних читачів, друзів бібліотеки, шанувальників і творців книги, про повноправне щоденне життя в цьому прекрасному царстві… І хоч, здавалося, знаю про цю людину чимало, бо нерідко спілкуємося, обмінюємось інформаціями, цікавими новинками, задумами, але ця розмова стала своєрідним уроком прожитого, де воєдино злились юні мрії, життєва мудрість і захопленість роботою, колегами, найріднішими їй людьми…

В Ольги Йосипівни, здавалось, все було справжнім, таким, як має бути в житті: рух, сміливість робити добрі вчинки, відчайдушність, віра в себе і в колектив. Розумію, що може говорю й пафосні речі, але знаю і вже переконана: тільки живучи «на високих обертах», можна реалізувати себе.

- Звідки така безмежна відповідальність, хто найбільший вплив на Вас мав? Як часто буває в такі хвилини, ми згадуємо своїх вчителів, світлий образ яких завжди бережемо в серці і проносимо крізь своє життя. Моя співрозмовниця також почала з цього.

ЗА ВЗІРЕЦЬ – УЧИТЕЛЬ

- Я мріяла стати педагогом. І це, напевне, тому, шо мала свій приклад в житті – моя перша вчителька Марія Данилівна Коновець. Вона й прищепила мені це бажання. А ще в нашій родині завжди зверталися до образу вчителя – це було щось величне й відповідальне. Пам’ятаю, що учителька моя дуже гарно співала, грала на гітарі, була добрим організатором. Вона часто запрошувала нас додому, ми слухали в її виконанні романси. Будучи на пенсії, вона виїхала до Києва, там працював її син Олександр на факультеті журналістики університету, але всі наші зустрічі однокласників будувалися на спогадах про першу вчительку Марію Данилівну. Я й досі пам’ятаю уроки відомих і шанованих всіма педагогів Р.В.Данилейка, О.Т.Данилицької, Д.І.Поповича, Г.Д.Слободян, М.І.Гулик, Е.П.Котузяк, М.Ф.Дейнеко, М.Й.Снєжик, Д.І.Сеньків та багатьох інших. Особливо багато гарних спогадів залишилось про Олександру Тимофіївну Данилицьку. Кажуть, що вона походила із знаного роду інтелігентів. Тому ці риси були притаманні їй завжди. Надзвичайно щира людина, приязна усмішка, добрі очі, м’який жіночий голос… Вона цікавилась мистецтвом, живописом, вміла читати картини. Вона багато подорожувала і своїми враженнями від побаченого ділилась з колегами.

Не уявляла свого життя без книжки. Гарний твір – це як ліки, що зцілюють душу і тіло… На жаль, раптово обірвалося її життя. А так шкода втрачати таких вчителів. Біля її будинку в Товстому залишились розкішні квіти, які нагадують всім про цю чудову людину.

Всі ті вчителі, які навчали мене, і відійшли у Засвіти, і ті з котрими я й нині зустрічаюсь, переважно в церкві, були мені підмогою завжди в житті, в роботі. Не можу не згадати про активного просвітянина в наші дні, свого учителя Романа Васильовича Данилейка. Він володіє болгарською, польською, німецькою мовами. Багато читає, і досі замовляє в нашій бібліотеці чимало журналів. Свою просвітницьку місію проніс у Летячому, особливо «просвітлює» нашу молодь, виховує її на ідеалах високого патріотизму і українства.

ШЛЯХИ СХОДЖЕННЯ ДО МРІЇ

Бажання вчитися і здобути професію – це поклик душі кожної молодої розумної людини. Адже професія, а тим паче педагога – дає можливість ширше і глибше дивитися на світ, вимагає постійної праці, бо, за логікою речей, вчитель повинен знати все хоча б на першому рівні.

- Як далі пролягала Ваша стежина в житті? Кому завдячуєте за любов до слова, за здобуту професію?

- Моє бажання вступити до педінституту закінчилось невдачею – я не пройшла по конкурсу. І директор школи Михайло Гнатович Золотий порекомендував мені посаду вожатої. Я погодилась, тим паче, що навики до такої роботи вже набула, бо в ті часи, навчаючись в школі, була комсоргом. Відповідально ставилась до своїх обов’язків, бо інакше директор навіть в думках не допускав. За керівництва школою Михайлом Гнатовичем, у нас все мало бути найкраще, найсильніше. Товстенський навчальний заклад гідно конкурував із Заліщицькою школою.
Після першого року самостійної роботи я вступила до Чернівецького університету на відділення української філології (заочна форма навчання). І залишилась працювати в школі вчителем, мені невдовзі навіть доручили класне керівництво, обрали головою ради молодих учителів району. Я була надзвичайно одухотворена таким довір’ям старших колег, своїх вчителів і, повірте, по-справжньому поринула в роботу, віддаючись їй сповна.

Щабель за щаблем долала свої життєві і професійні віхи. Швидко, мов весняна повінь, промайнули роки навчання в університеті.

Але, звичайно, найбільшою школою виховання і навчання були товстенькі вчителі, які повірили в мене і власне під їхнім крилом формувався мій світогляд, любов до книг, до людей, вміння знайти щось цікаве для своєї роботи. Звідси я почерпнула вагомий досвід, цінний приклад. Адже він був поруч, кожен мій учитель став для мене світочем в житті…

- Чи запам’ятались Вам якісь яскраві епізоди, про які Ви згадуєте з приємністю?

- Працюючи в школі, я мала змогу багато подорожувати. Вперше побувала тоді в Москві на зустрічі голів рад молодих учителів тодішнього Союзу,  потрапила у Великий театр, в дитячий музичний театр, споруда якого за своїм архітектурним виглядом мала друге місце в світі після Парижа. Її директор Наталія Сац (запам’ятала це прізвище) полонила мене тим, що до початку спектаклю завжди було її вступне слово. Для дитячої аудиторії його дуже мудро використовували. Найперше, з її слів, яким має бути театр, як себе поводять в залі. Це було метою виховання. Діти отримували свого роду урок про елементи культури.

Уже згодом, працюючи в дитячій бібліотеці, я намагалась запровадити пропаганду культури і в наших залах, бо відчувала в цьому потребу. По крупиночці її збирала, щоб донести до дітей. Але в нас це, на жаль, не прижилось…

В моєму давньому журналістському блокноті збереглись записи газетної теми – про кімнату бойової слави у Товстому. Керівником будинку школярів тоді була Ольга Йосипівна.

- Ви пам’ятаєте той період своєї роботи? Поверніться в спогадах до цієї теми й сьогодні?

- Тоді працювали відповідальні й одержимі люди, які дорожили й цінували роботу. Скажімо, в кімнаті бойової слави в Товстому було 250 адресатів і ми листувалися з ними. Це об’єднувало дітей, виховувало в них повагу до родин тих, хто загинув на війні.

У Товстому є могила батька Володимира Ковальчука, який був капітаном корабля «Микола Чернишевський». Ми дружили на той час з усім екіпажем. Вони надсилали нам сувеніри з різних країн. А яка важлива історія, пов’язана із 276-ю Темрюкською і 129-ю Житомирською дивізіями! З одного села Лозова (Житомирщина) у товстенській могилі поховано 26 бійців. Колись, на День Перемоги, в селище приїхали 2 автобуси з ріднею загиблих.

Де я працювала, всюди знаходила цікавих, одержимих, наполегливих людей, які залишили по собі добру пам’ять у товстенців. Я з повагою сьогодні згадую Івана Данилицького – селищного голову, директора школи Михайла Золотого, бо завжди могла заручитися їхньою підтримкою. І ті перші танцювальні колективи, якими керувала Ольга Горбатюк, і вокальні ансамблі-учасники фестивалю «Пісня скликає друзів», серед яких були брати Приймаки – нинішні солісти Національної опери України, і перші картинги, на яких змагалися наші учні – це все вкорінилося в наші душі і проймаєшся гордістю за те, що знаходилися люди, які не лише прагнули допомогти в роботі, вони повірили, що талант дитини має знаходити своє гідне місце, його потрібно розвивати.  І від цього було радісно, це, до певної міри, окрилювало й мене, як директора дитячого позашкільного закладу…

Успішно очолювала Ольга Тракало не один колектив, маючи багатющий досвід. Однак найбільше її талант, організаторські здібності проявилися на посаді керівника районної бібліотечної установи.

ЇЙ ПОСМІХАЮТЬСЯ ЗОРІ

Робота в бібліотеці – то одна з найяскравіших сторінок її життєвого шляху, протягом якого було чимало злетів, а з її щедрої душі вихлюпувались цікаві задуми, свідчення, історичні розвідки.
Якось в розмові Ольга Йосипівна зізналася: «Завжди слід шукати щось гарне в людині. Бо кожна з них – то цілий світ».

І, здається, робота в бібліотеці наче об’єднує все в житті, дає змогу глибше подивитися на світ, на людей. Бо ж сюди приходять читачі – вони різні, але кожна людина – це згусток подій і вчинків, знахідок і втрат…

- Ви щасливі, що працюєте тут? Ви можете сказати: «Так, в цій справі я себе знайшла, це моє!»

- Тут дещо ширші обрії, ніж у школі. Бо сюди приходять люди різного віку, різних професій, уподобань і мрій. Тут розкрився мій внутрішній світ – і це правда. Ця робота подарувала мені можливість спілкуватися з цікавими людьми, просвітянами, поетами, письменниками. Я вдячна тим колегам, з якими я працювала пліч-о-пліч. Адже від них я чимало перейняла. Хоча, навіть попрацювавши стільки в царині книжок, я не можу сказати, що глибоко оволоділа бібліотечною справою. Вчителькою я залишилась і досі. Завжди уважно стежу за успіхами молодих педагогів, ціную досвід старших, досвідчених. Перші роки роботи в бібліотеці не могла втримати себе в кабінеті, щоб не пережити ті хвилювання на перший і останній шкільний дзвоник.
Свій, так би мовити, бібліотечний шлях я починала з дитячої книгозбірні. Залишились гарні спогади про Валентину Михайлівну Медведєву, Галину Андріївну Бичок. Організовуючи народознавчі заходи, на допомогу мені прийшли заліщани Ліна Романко і Нуся Мицко – перші святкові події були приурочені О.Маковею, українській вишивці і на них прийшло багато людей. Ми здружилися з Ольгою Плеш, з багатьма іншими союзянками, патріотами свого краю, вони й допомогли мені подолати бар’єр моєї маловідомості про знаних особистостей краю, людей, які пішли у світ незнаними шляхами, а на світанку незалежності кожен з них здобув визнання.

- Ольго Йосипівно, а тепер розкажіть про свої захоплення. Думаю, що до них належить і журналістика. Бо рясніють часто газетні сторінки Вашими публікаціями. Очевидно, любите працювати із словом?

- Я не журналіст, але з повагою ставлюся до цих людей, які творять історію свого краю. Думаю, що філолог має бути бодай на дещицю журналістом. До цієї професії мене потягнуло тому, що це завжди була вимога і для вчителя. Були на той час і люди, які зацікавлювали, навчали нас, громадських дописувачів. І це залишилось донині. І, нарешті, я завжди намагаюсь надати своїй роботі гласності, бачу, від цього – залежить до певної мери доля наших бібліотек. Бо, коли чую, як запитують працівників: «А хіба хтось ходить до бібліотеки?», - мені шкода таких. Бо вони мали б запитати: «А що ви маєте цікавого, сучасного, які нові книги отримали? Які журнали передплатили?»

- Читачам, мабуть, цікаво почути про Вашу творчу вдачу, яка стала мірилом сходження.

- Не забуду, як ми вперше відзначали Всеукраїнський день бібліотек. Тоді на допомогу нам прийшла направду щира, розуміюча людина Світлана Григорівна Ткаченко. Вона допомогла нам в режисурі наших заходів. Це була переповнена зала людей, приїхало обласне керівництво культури. Це свято викликало особливий інтерес до бібліотек. А Світлана Григорівна допомогла об’єднати багатьох людей навколо задуманого. Із цієї людиною, з її допомогою ми відзначили річницю «Просвіти». На урочисті академії, приурочені А.Шептицькому, Й.Сліпому, збирався цвіт інтелігенції. Тоді нас підтримувало й духовенство, і громади, засвідчивши, що ми - на правильному шляху.

Наш досвід краєзнавчої роботи вивчала обласна бібліотека. А творчі лабораторії, які ми проводили, стали святом кожного села. Ми привернули увагу і до історії читалень, і до сучасного призначення бібліотек та книги в родині, в суспільстві.

Книга завжди об’єднувала наших земляків і тут, і на чужині. Бо друковані видання про цю землю, яка найрідніша і найтепліша кожному з нас, дорогі багатьом поколінням наддністрянців. І серед них хочу назвати Василя Веригу, Василя Лопуха, Євгена Безкоровайного, братів Василя та Івана Салевичів, Василя Корнацького, Володимира Барну, уже згаданих братів Приймаків, Степана Кореня, Марію Куземко і багатьох інших відомих з нашого краю людей, котрі також побували в нашій бібліотеці, дарували їй книги, які вміли любити свою малу батьківщину і ніколи про неї не забували.

Сенс життя Ольга Йосипівна вбачає в праці. Невсипуща працьовитість її батьків завжди височіє над нею життєвим еталоном. Вони були звичайними людьми, але свою науку, свою віру, культуру вони передали доньці, котра ніде й ніколи не затьмарила їхньої честі. На кожен поклик людини її серце завжди відгукувалося щиро.

- І на завершення нашої розмови ще одне запитання: «Скажіть, будь ласка, в чому найвища оцінка Вашої праці?»

Ольга Йосипівна відповіла: «Я думаю, що перемога в п’яти Всеукраїнських конкурсах, які організовувало посольство США в Україні, українська бібліотечна асоціація – це визнання роботи всього нашого колективу при підтримці небайдужих людей.

Популярний сьогодні вислів: «Якщо не знаєш – звернись до бібліотеки». Це змушує нас багато читати, черпати для себе нового, щоб донести людям необхідну інформацію. У цьому – престиж бібліотеки.

Нам багато допомагають брати Навольські, - у відкритті Інтернет-центрів, Любов Гарват – голова Міжнародної освітньо-культурної асоціації, керівники-аграрії Ігор Фрич, Микола Долотко, голова облспоживспілки Михайло Лазар».

На мою думку, успішність Ольги Тракало полягає в чесності перед собою, її душевному покликанні на цій землі. Живучи на своїй батьківщині, в рідному їй Товстому, вона дивує і захоплює всіх своїм потужним відчуттям мудрості й любові, що квітує зелом до ближнього, до друзів, до рідних…

Ольга Личук

Світлини І. ІВАНСЬКОЇ

Пошук

Система Orphus