Оксана Дяків народилася 10 березня 1969 року в м. Чортків Тернопільської області. Живе у Заліщиках. Закінчила Чортківське педагогічне училище (1988),  філологічний факультет Чернівецького державного університету ім.Ю.Федьковича (1995).
Реалізовувала себе як освітянин у навчальних закладах Заліщицького району, починаючи з 1988 року.  Понад 5 років довелось вивчати технологію і маркетинг галузі електрозв’язку на місцевому підприємстві, що теж додало життєвого досвіду. Але попри це завжди відчувала прагнення до творчості.

Від 2001 року – редактор Заліщицької районної газети “Колос”, член Національної спілки журналістів України. Учасниця трьох Професійних конкурсів преси у 2003-2005 роках, організованих Українською Асоціацією Видавців Періодичної Преси (УАВПП) за підтримки Посольства США в Україні та проекту IREX U-Media.

Творчі роботи опубліковані у першій в Україні книзі-дайджесті “В епіцентрі подій – журналіст” (Дніпропетровськ: «Журфонд», 2005), що вийшла за сприяння НСЖУ та Асоціації працівників ЗМІ України та містить суспільно вагомі публікації центральних і місцевих періодичних видань країни, публіцистика та поезії О.І.Дяків також знаходять свого читача на шпальтах Заліщицької районної газети «Колос», в обласних газетах Тернопілля «Свобода», «Четверта влада», у літературно-мистецькому і громадсько-політичному журналі «Літературний Тернопіль» та ін.

Нагороджена Почесною грамотою НСЖУ (2006), Дипломом ІІІ ступеня (2006) за ІІІ місце в обласному огляді-конкурсі Тернопілля на краще висвітлення правової тематики, а також відзнакою НСЖУ «Золота медаль української журналістики» (2009), грамотами і подяками обласних та районних органів державної влади і місцевого самоврядування.

ГАРМОНІЯ ПРОТИЛЕЖНОСТІ

В душі мирській – і тісно, й простір:
В’юняться-квітнуть думи-гості
Про райський сад надій, бажань,
Про пекло мук, утрати грань.

Любов і ненависть – у парі.
Добро і зло ведуть баталії,
А чорний день і біла ніч
Дорогою йдуть пліч-о-пліч.

Крик немовляти – й смерть буття.
І пам’ять вічна, й забуття.
І людське тіло, з часом тлінне,
І дух високий непокірний…

І горе й радість, пісня й стогін
Злились в ріки єдиний гомін.
Це все – дві сторони медалі.
Без них життя би прісним стало:

Гармонія  – у протилежному,
Одне від одного залежному…

ЗРІЛІСТЬ

Мінорним акордом вривається осінь
У літню мажорність октав.
Запахло смолою вологою сосен,
Пожухлістю стомлених трав.

Так молодість раптом свій біг зупиняє,
Як зрілість ступа на поріг,
І листя-прикраси із себе скидає,
Намул очищає з доріг.

Веселощі, мрії не квапляться в серце.
І вже ностальгує єство
За свіжих чуттів чистим плесом озерця,
Безхмарним і легким чолом.

І що ж залишається, любий мій друже,
Натомість – без юності шат?
Невже порожнеча, мов голос у лузі,
А доля – фіксація дат?

Навряд чи правдиву ми зможем оцінку
Давати собі чи комусь,
Коли прийдем в зрілість без скарбу-дорібку,
А мудрість з життям – не союз...

Мінорним акордом ввірвалася осінь
В серпневу мажорність октав...
Лиш той зупинитись цю мить не попросить,
Хто істину справжню пізнав…

ПОЧНИ ІЗ СЕБЕ

В елегійному плині дощу,
В екзекуції-ритмі спеки
Забуваєм про сутність людську
І про те, як злітають лелеки...

У суспільстві хочемо буть
Лиш царем, а ще ліпше – богом,
Убиваєм совість свою
За чужим, не своїм порогом.

У житті прагнем стати кимсь,
Що й самі не вмієм назвати.
Але доля – то довга путь,
На якій перепони й загати.

Білий світ – жорстокий  і злий.
Він не любить слабких і кволих,
А шанує тих, непростих,
Хто шугає за видноколо...

І якщо поміняти щось
Ти у соціумі захочеш,
Розпочни із себе самого,
Щоб сміливо дивитись ув очі.

Поважати себе зумій!
І тоді ніхто не посміє
Відібрати у тебе сміх
І позбавить безсмертної мрії...

НА СЦЕНІ ЖИТТЯ

Життя шліфує, наче камінь:
Різцем в душі карбує грані,
В одних серцях плекає пломінь,
А в інших – лиш про іскру спомин.

Хтось гниль болотяну збирає
І птаха щастя хвіст лапає,
Хтось крушить все, кайлом руйнує,
А той нове життя будує.

Хтось крутить колесо фортуни,
Друзякам цвяхи б’є у труни.
А ці лікують, книги пишуть,
Аби нащадкам слід залишить.
*** *** ***
Так кожен грає роль – погано чи майстерно,
Де тіням рай, чи світло б’є нестерпно.
Хоч світ – театр, та деякі з нас – блазні:
Годяться лиш “царкам” прислужувати в лазні!

ІЗ ЗОЛОТОГО БЕРЕГА ДИТИНСТВА

Із золотого берега дитинства
Дивлюсь на акварелі синіх гір.
Як в дзеркалі, я розглядаю зблизька
Пісок років – життєвий вододіл.

Мов кадри зі старого фільму долі,
Спливає в пам’яті колаж –
Відбитки ще непевних кроків
І зрілості чіткий пейзаж.

Мій погляд – зблизька чи здалека –
Побачить мусить правди сіль,
Як шлях із вирію лелека,
Щоб повернутись в отчий дім…

ОТЧИЙ КРАЙ

У дзеркалі душі – безмежний обрій:
Верхівки гір, сповитих у туман,
І береги Дністра, водою повні,
І верб гнучкопохилений гердан.

Люблю тебе, мій милий отчий краю,
Зимою сніжною, в морози і льоди.
Кохаю в час весняного розмаю,
Коли земелька кличе до трудів.

А осінь щедра і золотокоса
Кидає пригорщі сріблястих рос
В краянок шовковистеє волосся,
Усмішку мудрості дарує серед гроз.

Історія – то мачуха, то мати,
І підіймала, і жбурляла вниз...
Та в серці кожнім іскру треба мати,
Щоб Наддністров’я підносити ввись!

РІЗДВО

Селянська хата. Білі стіни,
І піч потріскує вогнем…
А на столі з обрусом білим –
Дванадцять страв… І терпкий щем

Молитвою у серці в’ється.
Свіча горить. І дух Різдва
У грудях кожного озветься:
Надія, як Любов, жива!

Пліч-о-пліч дружная родина
Про рік минулий гомонить.
Вечірня тихая година
Зорею в небі забринить.

Христос родивсь! Тисячоліття
Розтанули, як перший сніг…
Та радість – вселюдська, всесвітня –
Для християн – як оберіг!

СНІГ

Ось і грудень. І випав сніг.
Припорошив дороги, дерева
І кружляв у повітрі, як міг:
Заперечить теплінь йому треба!

Так і в серці – то радість, то лід,
І зима поступатись не хоче.
Та життя – неперервний політ –

НЕЗАРОБІТЧАНСЬКІ ДУМИ

З Тернопілля на заробітки за кордон виїхали
на сьогодні майже 200 тисяч жителів, покинувши свої сім'ї...

Ніколи б не було в душі почину –
Свою покинути родину,
Забути про дзвінкі пташині трелі
І глибоко пірнути в чужину-пустелю.

Бо проростаєш в землю барвінкову,
Яка вдягає щовесни обнову.
Твої тут корені, могили рідних
І долі креслення – буремне і погідне.

Як шахмати на дошці, розкладаєш дати:
І чорно-білі дні, і кольорові шати,
З яких мереживо років сплетене.
І, віриться, воно ще не скінчене…

Чи ж хочеться покинути дитину?
Чи ж можна відірватись від родини:
Отих людей, яких на пальцях лічиш,
І батьківські літа вечірні покалічиш?!

Занедбаний вечірній захід сонця
Чи буде серцю приязний  твоєму,
Коли в домашнє зоряне віконце
Постука пустка й самота непевна?

Що б не було – дощі чи заметілі,
Добро чи нелад в думах, ділі,
В державі власній хочеться лишитись,
Заробітчанства «чарам» не скоритись!..

Так! Тяжко дихати в країні,
Бо тут життя на існування схоже.
Коли сім’я залишиться в руїні,
То чужина тобі чи допоможе?

Та дайте ж, владо і суспільство,
З ріднею бути поряд більше!
Всі перешкоди приберіть з дороги,
Щоб відступили вбік тривоги...

   
                       САМОТНІСТЬ

Старенька на костур схилилась,
Про долю скрушно зажурилась:
На вервиці – відлік років,
Горить і тліє свічка днів...

Літа злетіли – бистрі коні,
Дітей ростила... У долонях
Ділила навпіл скибку хліба,
Як голод смерть над ними здибив...

Робила гірко день при днині –
Аж руки пухли... І донині
Живе нелегко – у скорботі
В дорогу дивиться з-за плоту:

Вік вікувать їй в самотині
У згорбленій в літах хатині?
Чи смерть – не мачуха, а ненька –
У Божий світ візьме стареньку?..

                  
       МУДРИЙ АНГЕЛ

Моїм рідним  та близьким присвячується

В хаті діда пахне м’ятою,
І росте спориш біля воріт.
Хилита голівкою патлатою
Цвіт-кульбаба, видершись за пліт.

Білі стіни вікнами-очицями
Задивляються у даль доріг.
Срібнодзвінно воду п’є з криниці
Журавель – як дому оберіг.

В хаті цій літа ховаються за сволок,
В фотографіях – любові й горя тіні.
Яблунька на вітерці шепоче,
Що господар долю склав у скриню.

Він покинув дім свій вже назавше –
По трудах земних ліг спочивати,
Вишиванку чисту вбравши,
Наказав нам довго ряст топтати…

Польське військо і війна – як каторга,
Баланда в концтаборі німецькім,
Остарбайтерство – до сорок п’ятого
І життя колгоспне – по-совєтськи.

Дім, сім’я, робота, господарка,
Діти, внуки і правнуки теж –
Клопотів уже скінченна валка:
Підійшов до Вічності кортеж…

От і дні минають оглашенно,
Вже й роки в десятиліття стиснуті…
Дід Микола – син землі хрещений –
Мудрим Ангелом живе в нащадків мислях.

ПАМ'ЯТЬ СЕРЦЯ

Бабусю Ганно, серцем вас люблю...
І цьому почуттю не згинути ніколи!
Пригадую: за рученьку малу
Крутою стежкою водили в гори.

Де материнка і чебрець росте,
Вказали ви мені жилавою рукою.
Молитись вчили: “Отче Наш” казать,
Як біди стрінуться в життєвім видноколі...

Та доля жінки згірклою була,
Як в молоді роки залишилась вдовою
І десять літ в Сибірі провела -
Серед  боліт  із доньками чужою...

Там молодість утратила, красу
Під нагаєм колгоспного розбою.
Усе чекала, щоби час прийшов
І Україна досягла розвою.

Наперекір катам співала: “Ще не вмерла!..”
І “воронком” вкраїнку везли в Чердинь,
Слабку, знеможену, від горя чорну...
А діточки макуху їли і крутили жорна...

Те сталінське тавро усе життя носила.
У рідному краю їй жить було несила,
Бо діти і вона – то “вороги народу”,
Хоч чоловік Петро загинув за Свободу!
                      *** *** ***
...А гострий біль ятрить донині,
Торкає серця струн глибинних:
Могила - у Ворвулинцях, в Заліщиках - могила:
Сім'ю життя тяжке навік зломило...

Та віриться, що й досі ви зі мною -
В молитвах щирих, в українській волі.

БЕРЕГИНІ УКРАЇНИ

Тендітність, фемінізм і гендер
На шальках різних чи єдиних?
Чи виграла жіночність тендер
В горнилі чоловічої гордині?..

Літопис світу возвеличив
Княгиню Ольгу та Чурай Марусю.
Зорею на турецькім небозводі
Був час Лісовської Настусі...

Звитяжниці вкраїнські й берегині,
Козачки й зв’язкові ОУН
В історії ішли на рівних
Супроти рабства й скверни дум.

Оленою Телігою пишатись
Повинні ми за подвиг її славний
І в Книзі Пам’яті ім’я закарбувати,
Бо кров пролита за святу державність!

Софія Русова, Марія Заньковецька –
Освіта і мистецтво на стезі,
Яка веде від серця і до серця,
Щоб доля не спіткнулась на межі.

Сучасність сміло висуває
На фронт життя жіноцтво нове:
Костенко Ліна Правду знає,
Бо очищає зерна від полови...

Багато героїнь зростила
Земля Вкраїнськая велична.
А чоловіча слава й сила
Із ними поряд будуть вічно.

Українська душа

Українська душа –
Загадкова глибинна криниця.
Із ядра – сила коренів,
Як магічна калинова суть.

Шанувать українцям
Годувальницю-Землю годиться:
Із джерел чистих й соків
В родинах їх діти ростуть…

НАРОДНЕ МИСТЕЦТВО

Воістину невичерпна криниця
Вкраїнської мистецької душі!
Пісенне перевесло, як зірниця,
Між небом і землею – на межі.

Висока скрипка і дзвінкі цимбали
Розкинуть звуки поміж діл і гір,
Щоб серце заходилося-співало,
Наснагу беручи із древніх сіл.

Кобзарська дума – як літопис краю –
Збере в єднанні молодих й старих.
Тужливо сопілкар заграє
Мелодію – святу з святих…

Та раптом легінь стрепенеться,
Дівча запросить в танець пружний.
Любов’ю слово озоветься,
Руки відчувши потиск дружній.
*** *** ***
Обрядів, звичаїв веселка
Забарвить кожен день весною.
Розмаєм творчості з колиски
Нас матері ведуть з собою.

Із поколінь до покоління
Передаємо скарб магічний,
Щоб не всихалося коріння
І гаптувалась доля вічна… 

ДРУГОВІ Й БРАТОВІ

Я на уродини до тебе прийду
І подарую чисте небо. В саду
Ще й назбираю цвіту щиро тобі –
Живи, як сад, з землею в мирі й весні.

Хай Довбушева тайстра добра
Тебе не обмина ніколи, мій бра,
Кармелюкова шапка гаразду
Навіки відштовхне всяку біду.

Енеїв кухоль щастя і удач
Веселість верне.  Друже мій, не плач!
Гуцульську ватру запалюй чимдуж
Від Сагайдачного люльки вогню!

Трембіта гори полонить круті.
Хай доля щедрою буде в житті.
Дівчини серце, брате, не край –
Весілля троїсте гучно зіграй!

ВИМІР ЧАСУ

Вимір часу в роках –
Як вода у руці.
Але стиснеш в кулак –
Не впіймаєш ніяк!

Так і дні золоті:
Не схопити їх, ні,
Не зв’язати у сніп
Й не покласти до стіп,

Не з’єднати
Тугим перевеслом,
Бо минуле
Навряд чи воскресне.

Ув історії нашій –
Вісті добрі й сумні,
Що ступали в наш дім
На гостинний поріг,

Відчувалися в пульсі
Вкраїни-держави:
То у радості хвилях,
То в тенетах неслави.

Світ давно йде вперед.
Ми ж вовтузимось тут:
На узбіччі життя,
Без думок каяття.

Мов дороги нема –
Трясовина сама...
Та ще й губим снопи,
Що складали в копи,

З гіркотою нажаті
В житейському полі.
Ще й злочинців розвелось
Між нами доволі!

Тягнуть-смикають з воза,
В кишеню кладуть,
Безсоромно, захланно,
Безсовісно рвуть,

Запопадливо
Дивлячись в очі,
Щоби долю нам
Спільну зурочить...

Не згубити б нам, люди,
В дорозі важкій,
Розчарованим, в смуті,
Голос праведний свій!

Бо ще треба нам жить
І стезю торувать,
Щоби дух не мілів,
Чистим сріблом зорів,

Бо інакше
Не буть нам собою,
Не діждать
Україні розвою…

СОКРОВЕННА ПОЕЗІЯ

Присвячується
Лицарю української поезії -
Василю Симоненку
(8 січня 1935 р. – 13 грудня 1963 р.)

Поезія, мов лики одкровення,
Виймає з серця сокровенне
На суду чи хвали тарелю,
Лишає слід на білому папері.
Думки плутають, то стають в колони
І б’ють святково, як в церковні дзвони,
То мукою млоять під серцем,
То враз зриваються до герцю...
І рими тужно квилять над Тобою
І долю болем тчуть, ведуть з собою
Дорогою катарсису-розвою,
Щоб чашу обминуть з бідою...
Поезія з молитвою зійдеться,
І пристрасть з мислію зіткнеться,
Щоб на олтар душі покласти знову
Чуттів і мудрості палку розмову.
 
*** *** ***
Слово – цеглина мови,
Яка цементує суспільство.
Час – шліфувальник слова:
Крізь нього стає воно віщим.
Слово – це думки злети,
Яка у віках всевишня.
Слова-кліше, трафарети
Завжди бувають лишніми.
Поет Василь Симоненко,
Як скальпелем, ним оперує.
Пліснявих ідей естети
Народ пустослів’ям мордують.
Енергія в слові і сила.
Вкраїнська мова могутня!
Важливо, щоб не задушили
Її манкурти безпутні!..

ЛІНІ КОСТЕНКО

Митцю не треба нагород,
Його судьба нагородила.
Коли в людини є народ,
Тоді вона уже людина.
Ліна КОСТЕНКО

Поезії мужньої нерв оголений –
То сильний стрижнем, то гірко зболений –
Ліни Костенко – вкраїнки-поетки
На зламі віків нестримнії злети.

Драма сучасності – в слові і погляді.
Людські вершини і ницість поглядів –
Все під лупу епохи взяла,
Щоб Правда від Кривди в бою не злягла!

Мудра, незламна, прискіплива й горда,
Впевнено йде крізь століття акорди,
Розвінчує в душах ноту фальшиву,
Дивиться зверхньо на почесті й славу.

Чиста од скверни, розумом вільна –
Справжня й велична Костенко Ліна.

СИНЬООКА ВКРАЇНСЬКА НАДІЯ

Володимирові ІВАСЮКУ, видатному українському
композитору, співакові та поетові,
у Львові у грудні 2011 р. відкрито пам’ятник

Володимира зірка іскриста
Небосхил вітчизняний осяла:
Буковинське барвисте намисто
Із пісень невмирущих зіткала.

Івасюк молодим був, та раннім:
Майстер слова і нот повелитель…
Але голуба в серце поранив
Яструб владний жорстоко і скритно!

Що то доля! Зрадлива дружина:
Вже й забула дорогу додому,
Занедбала співучого сина,
Оддала на поталу чужому…

Бо в мелодіях-шатах розрісся
Смерековим пахучим світанням…
В Брюховицькому лісі вознісся,
Як агнець, він пішов на заклання.

Не пізнать правди-кривди сьогодні:
Запечатана в чорних архівах.
Та шедеври – мистецькі акорди –
Все гучніше звучать в солоспівах

Діамантами рідного слова,
Відшліфовані в пальцях музичних,
Розсипаються перлами мови
У хатах і у залах столичних.

«Світ без тебе», юначе одвічний,
Посумнів, як земля у смерканні.
Але слава Твоя не зміліє,
Мов ріка навесні у чеканні.

Розлилась правда – щира вкраїнська,
Що з кришталю душі роздобута.
По світах рознеслась  «Рута»-пісня,
Наче воля, з кайданів розкута!

Синьоока Вкраїни надіє,
На калиновім Вічності мості
Не зупиниться пісня! Як мрія,
З журавлями летить в високості…

КНИГ ГЛИБИНА

Книги – морська глибина.
Хто в них пірне аж до дна,
Той, хоч і труду мав досить,
Дивнії перли виносить...
                          Іван ФРАНКО

Прорік Франко, що книги – глибина:
В них – мудрість нації та роду,
Фундамент в них. Народ наш не згина
Ворожа міць загарбника-заброди!

Бо Сила й Віра  у рядках отих,
Розсипаних зерном на полі білім.
Думки Хмельницького, Шевченків стиль,
І предковічне Мудрого чорнило...

У книгах – вчення, дух і глиба знань.
Їх покоління молоде черпає.
На ноги стане наш народ-титан,
Якщо з книжок скарби пізнає…

ТРИЛИКА МАДОННА

Усім жінкам, матерям, бабусям,
донечкам присвячую
Ти – одна на всенькім Божім світі
І єдина на усій Землі...
Це для Тебе сонце рясно світить,
Місяць проплива в легкій імлі...

Жінко, нене, донечко ласкава,
В радості, у праці чи в журбі
То зринаєш, мов казкова пава,
То вербою гнешся до землі...

Та нехай не крають блискавиці

Твою долю мудру й молоду.
Я води джерельної й пшеницю
До підніжжя Твого покладу –

Хліба щире золото і пісню,
Що Тобі судилась на роду.
І життя нехай не буде прісним,
А солодким, наче на меду.

Жінко, нене, донечко ласкава,
Я люблю всім серцем – від душі.
Хай летить осанна величаво
В Боже небо, де добра ключі...

Постаєш щоденно в іпостасях
Матері, дружини чи доньки.
Втому  забуваєш, щоб вдалося,
Діточок леліять крізь роки.

О Мадонно! Крига в серці скресне:
Бо весна ступає на поріг,
І любов безмежная вокресне –
Долі людської священний оберіг!

УКРАЇНІ

Україно моя, твоє серце в огні,
Твоє тіло шматують ще чвари.
І спокою не буде, здається мені,
Від манкуртів і від яничарів!

Ті словами жонглюють, з-за горба сичать
І розмахують скіпетром всує.
Ці пером на папері осанну скриплять
І співають щодня: “Алілуя!”

Чи ж співать вам годиться і оди писать
На безхліб’ї щоденному згорда?
Не пора ж бо рукава мерщій засукать,
“Працьовита” еліти когорто?!

Де ж ті славні діла, де дещиця мала
Вкладу кожного в спільну будову?
Чи ж годиться всім нам Україну проспать,
Щоб назавтра боротися знову?!

Україна в огні: б’ється Київ в борні –
У тяжких політичних потугах...
Тож у відповідь знов без прохань і намов
Над майданами зринуть хоругви!

Кров гаряча дідів, гіркі сльози батьків
За державу пролиті намарно?!
Та не хочу я вірить, що крапки над “і”
Кимсь розставлені нагло й безкарно!

Ненька рідна в борні! Серце вкотре щемить
Від нестерпного, сильного болю...
А питання не спить, гострим лезом ятрить:
Чи діждеться Вкраїна розвою?!

ЖУРНАЛІСТАМ

Як древній Хронос, все фіксуйте –
Події, факти, імена.
Перед брехнею не пасуйте,
Нехай боїться вас вона!

Тримаєте перо ви замість плуга,
Старанно орете газетну борозну,
Шукаєте нове за виднокругом,
Щодень ведете за рядки війну.

Зверстаєте життя у шпальти,
Свободі подаруєте реванш,
Читаєте майстерно долі карту
Даєте читачам трибуну-шанс.

В суспільстві лики антиподів
За крісло зійдуться в борні.
Та в суєті суєт, пародій
Перо – служитель лиш Добі!

Події, люди, влада, бізнес...
Характер мати варт залізний,
Щоб на-гора давать руду –
Не каламуть рідку й брудну.

На відстані пера й паперу,
Від струн душі – аж до статті
Ідуть газетярі поперед,
Життєпис творять вдень й вночі.

Вогонь творіння в грудях тисне –
В повітрі фраза влучна висне.
Новини, факти б’ють на сполох –
Історії в газеті голос.

Звучить він словом журналіста,
Рука якого, вміла й бистра,
Оперативно тче полоси
З народного многоголосся...

Невтомно “Колос” наш пульсує,
Розумних читачів гуртує.
Значущі карби позначає
В літописі Вкраїни й краю.

МОЇ ЗАЛІЩИКИ

На землі окрайні, біля небокраю,
Де зірниці полум’ям горять,
Розрослося місто – там деревам тісно,
І каштанів виструнчився ряд.

Голубіють води вікового Дністра
Навколо коханого гнізда.
За рікою – гори. Верби, осокори
Гілля у задумі тягнуть наугад.

Заліщиків серце б’ється неспокійно
В ритмі повсякденного життя.
Гомонить шляхетно мудрість на майдані.
Велелюддям молодість буя.

На гербі прадавнім, ніби в герці славнім,
З гордістю застиг єдиноріг.
А літопис краю, як скарбів бездоння,
На скрижалі в’яззю золотою ліг.

З Києвом рівняти місто нам не варто.
І до Львова верст чимало йти –
Турботливі руки зроблять добру справу,
Воєдино звівши душ людських мости.

В новочассі велич, красу неповторну,
Наддністрянський краю, сміло прояви:
Вознесись до неба працею й любов’ю,
Птаха щастя й долі за крило злови!

ЕКОЛИХО

У липні 2008 року від сильної повені, якої не спостерігали
з 60-х років ХХ ст.,  викликаної зливами, підняттям Дністра й інших річок і потічків, постраждали наддністрянці 8 сіл і м.Заліщики, 
деякі родини залишилися без домівок, господарки,
велика кількість хат була підтоплена.
Подібна доля спіткала, на жаль, і багато інших сіл та міст України.

За споживацький чорний хист,
За сірі хмари диму ввись,
За вирубаний кимось ліс –
За все природа гірко мстить

Людині, соціуму, людству,
За марне екословоблудство...
Отруєні моря й поля,
Дощенту спалена земля –

Все це здобутки наші з вами,
Дітей, що житимуть за нами.
Чи спинить світлий розум тих,
Грошима легкими сліпих,

Котрі наживи, благ заради
Готові до крадіжок, зради?
Чорнобиль, повені, посуха...
Ніхто людей простих не слуха:

Ридають з дітьми матері
Без хати й спокою в дворі...
Чи спинимо, братове, ката?!
Бо дочекалися розплати

За темні варварів діла...
Природа, друзі, знемогла
Від нищення, навали, трунку...
Земля чекає порятунку!

    
ЧУЖИНА

Манить грішми й прибутком чужа  сторона,
Забирає дочок і синів далина.
Залишається пусткою батьківська хата:
Непотоптаний ряст і неприм’ята м’ята.

Ув Іспанії й Польщі – там правда своя,
І в Італії – сонячно й тепло.
Але туга за дітьми сердечко стиска:
Заробітки здаються вже пеклом!

Хворі близькі залишились на самоті.
Заростають бур’яном стежки до могилок.
Дітлахи у вікно виглядають щодня:
Де ж той батько, матусенька мила?

Двадцять перше століття проторює шлях
Інтернету, прогресу, єднанню і миру.
А вкраїнські сини розбрелись по світах:
Боротьба із нестатком висотує сили...

Та чи ж довго Вкраїні себе почувать
На задвірках Європи й нової історії?!
Годі, владні мужі, без кінця воювать
І розводить безглузді теорії!

Пильно гляньте ви, врешті, на свій же народ
Із олімпів запишаних й «славних»
І громаддя проблем поможіть розв’язать,
Справи вирішить мудро нагальні,

Щоби праця народ наш удома знайшла,
Життя повнилось сутністю Правди,
Й гордо кожен сказав побратимам: “Це я –
Громадянин Вкраїни-держави!”

БІЛЬ ВТРАТИ

Моїм рідним та всім борцям
за волю України присвячую
Над рікою – туман-пелена.
Тепло пахне хлібом з вікна.
Сонно глипають білі хатки,
Закосичені в мальви-вінки.

Стала мати на стертий поріг,
У правиці – рушник-оберіг,
Скрушно тулить хустину до губ:
– Де ж то син? Чи про матір забув?

Не забув... А у полі поліг
Серед трав – перехрестя доріг,
Серед бою розхристаних днів –
За Вкраїну він кров’ю скипів...

З печі хліб – на дубовім столі.
Догорає свічка в куті...
Ненька сина жде дні та роки,
А над ним шаленіють вітри...
*** *** ***
“Десять років Сибіру!” – цей вирок страшний
Над голівками доньок зависнув.
Мати хустку взяла, діточок одягла,
Й у вагон повели їх залізний...

Довгі ночі і дні у замерзлій тюрмі
Везли з Заходу тих українців –
Їх батьки і сини в сорокових роках
Не змирилися з долею бранців.

Із криївок, лісів у тривожні часи
Із московською бились ордою...
Когось куля знайшла, на той світ затягла,
Інших мучили довго в неволі.

Діти їхні й жінки за спротив вояків
Поплатились чужинцеві сповна:
Шахти, сніг і ліси, кров, хвороби, ясир –
Це перелік знущань ще неповний.

Десять років пройшло... Кат умер! У село
Поверталися куці родини.
На могилах борців в дев’яностих роках –
Запізнілі хрести появились.

Хоч минають літа, а незгоєний біль
Ятрить серце вже внуків нестерпно...
А Вкраїнській землі й досі треба синів,
Що готові за неї померти!..

УКРАЇНСЬКА КНИГА

Українська книго, бідності вериги
Скинути не можеш із плечей...
Скільки в тебе сили вклали й замісили,
Волелюбних улили ідей!
Наш Кобзар Великий, дочка Прометея
У світах прославили себе.
Та в своїй державі – самостійній, славній –
Не доходять руки, щоб плекать тебе –
Книгу українську! А любов синівську
Вже давно пора її віддать:
Щоби неповторне українське слово
В чільний європейський поставити ряд!

ТАРАСОВЕ СЛОВО

Кобзар не з нами... Є лиш Слово –
Тверде, мов криця, влучна зброя,
Якою Він вражав без жалю
Запроданців і яничарів...

Літа минули. У новім столітті
Шевченка мова й далі в гніті,
Обділена... Мов яблуко розбрату,
Її експлуатує брат супроти брата.

Тарасе, встань! Поглянь навколо
І напророч Вкраїні довге
Й щасливеє життя-буття,
Якщо настане каяття

За марно втрачені літа:
Їх проковтнула суєта -
Толокою, усім народом
За розбудову взяться  варт

Й гуртом шукати  того броду,
Що виведе нас до свободи
І демократії – в Європу шлях!
Не скніймо тихо по кутках,

Не думаймо, що “хата – скраю”,
Бо ще Пророк вважав: немає
Важливіш діла і турботи,
Як ПРАВДІ відчинить ворота!

ВИШИВАНКА

У вишиванці українській – небо
І світло зір далеких, і світи,
Яких землянам досягти ще треба,
Злетівши до жаданої мети...

У вишиванці – ніжність і кохання...
Та вдів і матерів самотній сум.
Мереживсь візерунок у чеканні –
Чумацький шлях  любові й дум...

У вишиванці предковічній – доля
І горя-радості буремний плин.
У хрестиках – бажання волі
Й державності всіх поколінь...

У вишиванці – плекана надія
На самобутність майбуття.
На полотні – незгасна мрія,
Червоно-чорне дзеркало життя...

НАША ПІСНЯ

Вкраїнська пісня мелодійна...
У ній не знайдеш слів подвійних:
Там простір і безмежна щирість –
Народу серця голос милий...

Часи народжують пісні:
Сумні, веселі й запальні,
Про людську долю та неволю,
Життя з сльозами і з любов’ю...

Пісні кохання ніжать душу,
Росу з троянди тихо струсять,
Вином душі наповнять келих,
Роздмухають жаринки спалах.

Пісні козацькі і повстанські
На бій піднімуть рано-вранці,
Вогонь запалять незгасенний
У боротьбі за край стражденний...

В рожденні й смерті буть собою –
Нескореною, не німою,
Вкраїну Бог прирік назавше,
Їй вічність в пісні дарувавши...

МУЗИКА

Зазвучала музика Стравінського,
Не згубившись в вихорі попси.
І душа відчула подих зблизька
Трішки призабутої краси…

Жаль, та крапля справжнього мистецтва
Не розбавить бочку дьогтю, щедро
Переповнену гнилизни  смерчем,
Показухою талантів псевдо...

ГУЦУЛЬСЬКІ МОТИВИ

Самобутній килим полонин зелених
Вклався у міжгір’ї потічків,
По ночах зірчастих, днів крутих раменах
Розплескавши пахощі смерек-лісів.

На верстатах ткані килими руками
Бережуть гуцулочок тепло.
А трембіти сурмлять дзвінко над горами,
Вівчарям співаючи про нове зело.

Голубіє небо над потічком бистрим,
Дзвінко б’є вода об камінці,
Поспішають хвилі швидкопінням чистим,
Щоб скупатись разом у гірській ріці.

Соковиті трави під ноги лягають,
Цвіт весняний сиплеться дощем.
Троїсті музики селом витинають
І плекають в грудях автентичний щем...

     НЕ ОДА ГРОШАМ

«Проблема – у грошах,
Ще більша – у їхній відсутності,» –
Так  стверджує світ,
Меркантильний своєю сутністю.

Вже народу до нудьги остогид
Різношерстих купюр “краєвид”.
Речуть знавці, що гроші всі –
Еквівалент Вкладеної праці.

Насправді це – «так» чи «ні»?!

Суспільство від злої брехні

У нетрях скрути-стагнації.
Захльостує гнів, киплять емоції:

Для жирних «вершків» папірці –
Еквівалент украденої праці!
Якщо це – не так, то чому
Народ відчуває злиднів пітьму?!

Та найгостріше болить те,
Що людина не їсть і не п’є –
Прагне копійку чимдуж заробить,
Щоб дітей і внуків зростить,

А натомість – лише безгрошів’я,
Багаторічне чинів марнослів’я...
Після праці десятків літ
На старість – недуги і гніт,

Боргів не скресаючий лід...
Де ж панацея од бідності й бід?!
За гроші не купиш здоров’я і долю,
Часто їх дзенькіт мурує в неволю.

Нема у грошах добра і грації:
Живемо в часи душ інфляції...

ОПТИМІСТИЧНЕ

За перо упіймати жар-птицю,
Щоб позбутись безсоння тривог,
І побачить в вечірній криниці
Як розсипав хтось перли зірок.
Не тужить, не мовчать... І не плакать
За невдалим плутанням доріг,
Щоб любить, веселиться й ударить
Бог бідою об землю поміг!
Доля людська – не те вже забуте
Людьми й Небом злиденне буття,
А весною і сонцем розкуте
Сильних душ повнокровне життя!

    БУТИ ІКАРОМ

У кожного в житті по-різному буває:
Той стане лідером, а той - ніким здолає
Стежину звивисту життя,
Так й не відчувши каяття...
Одному спокій-харч – володар милий,
А іншому цікавий плід незрілий:
Щоденно у думках він б’ється,
Аж поки істина озветься...
Та краще пробувать літати, як Ікар,
Й згоріти ближче сонця, серед хмар,
Аніж, як миша в нірці, скніти,
Душею й серцем спопеліти.

ПРОСТО ЖИТЬ

Я не прагну писати вірші,
Що не гріють теплом душу.
Як відчую у серці вістря,
Ось тоді за перо братись мушу...

Плину днів не спинить, часу
Миготіння, років лету...
Не об’їхать долю Пегасом
І не варто гнатись за злетом!

Треба просто жить і радіти
Диву з див – зорі на світанні,
Щоб росли здоровими діти...
Тоді й рима не вмре остання!..

ДВОЄ НА ХВИЛЯХ ЛЮБОВІ

Двоє – на хвилях любові...
Колишеться човен злегка –
На гребінь і ... падає долі,
Ніби кохання присмеркло.

Чи є воно, чи вже вмерло,
Не скаже й мудрець столітній.
Та що ж у душі – по вінця,
Неначе потоп всесвітній?!

Тримаємо ми тую чашу,
Немов соломинку, руками,
Плекаєм любові казку
Іще, мабуть, з лона мами...

Кохання – це те уроче
Щасливеє серця горіння,
Коли захлостує творчість
У чистому сріблі прозріння.

Ростити його чи гнобити –
У кожного шлях свій широкий:
Не всякому іскру вділило
Всевидяще Господа око...

НАШІ ДІТИ І МИ

Чому не розумієм друга,
Дитину, матір чи вдову?
Чому гірку біду, як плуга,
Ті тягнуть, наче ніч – пітьму?..

Плач дитячий згубився у гаморі вулиць.
Пригортає матуся малечу до серця,
До грудей ніжно личко заплакане тулить
І цілує в сльозах оченята-озерця...
Онде інше хлопча у сорочці подертій
Простягає за хлібом замурзану руку:
Вчиться буть жебраком, може, навіть до смерті,
Не пізнавши просту материнську науку...
Хоч живем не в розруху й руїну сьогодні,
Діти наші, полишені часто на себе,
За батьківськії кревні ступають в безодню,
Прогайновують світле дитинство безмежне...
Скільки ж треба ще часу і досвіду мати,
Щоби наші кровинки плекати в любові,
Щоб жили серед нас не малі потерчата,
Виростали щоб люди –
за духом близькі і за кров’ю?..